Географія та історія є насамперед науковими дисциплінами, завданням яких є об’єктивне відображення просторових та часових взаємозалежностей й взаємозв’язків, тобто наукової істини. Але географічна та історична інформація завжди формувала суспільну свідомість, тому вона не могла не бути включена в систему ідей, поглядів, цінностей, які розкривають політичну позицію й політичні ідеали якоїсь групи людей чи країни загалом, тобто формують їхню ідеологію. З огляду на це всі успішні країни, обгрунтовуючи свою національну ідеологію, намагаються залучити до неї дещо ідеалізовані географічні та історичні моменти. Це робили й українські політичні сили в роки Першої світової війни, видаючи значними тиражами популярні книги з географії та історії, зокрема, С. Рудницького, М. Кордуби, С. Томашівського, А. Чайковського. Наприклад, С. Рудницький наголошував на таких важливих для національно-державної ідеології географічних моментах: «Ми – великий народ, наш край величезний, ми мусимо бути так високо поставлені серед народів Європи, як нам після нашої чисельності й після величини нашої території належиться». Для забезпечення процесів державотворення в Карпатській Україні з ініціативи В. Кубійовича у 1939 році було видано книгу «Карпатська Україна: географія, історія, культура».
А як виглядає ситуація в сучасній Україні? Загалом дуже несприятливо, бо в нашій країні так і не було спроб обґрунтувати державну ідеологію. Мовляв, це недемократично, адже нібито має бути плюралізм ідеологічних підходів. Такий плюралізм дійсно важливий на персональному рівні, але якісь стратегічні ідеологічні принципи мусіли б бути. Інакше не буде формуватися і загальнонаціональна ідентичність. З географічною та а тим більше історичною складовою в Україні було ще складніше, бо тривалий час культивувалися ще совкові підходи до трактування етнонаціональної структури України (мовляв, Україна – багатонаціональна держава, де живе сто націй і народів тощо), історії, особливо в часи Другої світової війни.
Але якими мали б бути залучені до національної ідеології географічні й історичні моменти? Назву лише окремі. Зокрема, з географічного погляду – це насамперед розуміння того, що в основі державної території України – ареал розселення українського народу, а тому Україна має всі підстави розвиватися як українська національна держава. Через суб’єктивність формування державної території та кордонів України значні етнічно українські ареали опинилися поза межами України, і українці там – автохтонне населення, яке має право на свою національно-культурну автономію. А ще: Україна має найбільший у Європі агроземельний потенціал, і його не можна просто так розтринькати.
Щодо історичних моментів, то вони мають бути насамперед позитивними, наповненими впевненістю і надією. А це означає, що акцентувати треба увагу на великих перемогах, значних досягненнях, яких в українській історії було багато. Але вони, на жаль, інформаційно не актуалізуються. Скільки визначних українських перемог було в часи П. Сагайдачного та Б. Хмельницького, але найчастіше нам нагадують про битву під Берестечком, яка для українців завершилася поразкою. По-друге, треба, щоб такі позитивні історичні приклади були зорієнтовані на зміцнення територіально-політичної цілісності суспільства. А це означає, що яскраві приклади з історії якогось регіону, як от проголошення Карпатської України, мусіли б мати загагальнонаціональне визнання.
Ще один важливий момент: в сучасному світі йде жорстка геополітична конкуренція, а тому різні держави намагаються нав’язати свої культурно-ідеологічні стереотипи, зокрема, через історичні звинувачення. Тобто помітними є прагнення нав’язати комплекс вини чи навіть приниження. І саме з такими випадками стикалася і стикається Україна, коли українців, які самі були об’єктом жорстокої іноземної агресії в часи Другої світової війни, звинувачували чи в голокості, чи в геноциді поляків. Це однозначно нечесна геополітична гра. І такі ідеологічні спекуляції треба рішуче спростовувати.