Завжди наголошую - для вироблення повноцінного консервативного мислення необхідна попередня система координат.
А для цього потрібно здійснити широку ревізію наукових гуманітарних та соціальних концепцій - в першу чергу розділивши консерватизм, як психологічну мотивацію на рівні особистості та ідеологію на основі ціннісної платформи, яка готова протистояти лібералізму за право визначати сучасність?
І лише після цього можна говорити про появу консервативного проєкту.
І ставити питання про його політичну імплантацію.
Бо в іншому випадку з’явиться черговий симулякр.
Екскурс до історії № 1.
Минуле століття було століттям ідеологій - лібералізму, комунізму та фашизму.
Безумовно, вони породили безліч проміжних ідеологічних течій. Але в цілому ці три магістральні напрямки розвинулися, завершили свою історичну релевантність та вичерпали себе саме в ХХ столітті: Фашизм загинув першим. Потім комунізм. Лібералізм - зникає останнім.
А що провокує кінець політичної ідеології? Те, що їх породжує. Всі ці три ідеології народилися разом з модерном і абсолютно нормально, що вони зникають тоді, коли модерн поступається місцем постмодерну.
Тому колишньої політичної диспозиції більше вже не існує.
Якщо в минулому фашизм критикував лібералізм справа, а комунізм зліва, то на сьогоднішньому етапі по відношенню до постлібералізму неможливо визначити, де є право, а де є ліво.
Тому сьогодні є тільки дві позиції - згода або незгода з сучасним станом речей, протистояння «периферії» «центру».
Все інше - лише історичний досвід для майбутнього проекту.
Екскурс до історії № 2.
А що взагалі є історією людства, як такою?
Неминучий прогрес до свободи та просвіти? Чи історія боротьби класів або пригноблених меншин за звільнення? І в чому взагалі полягає сенс протистоянні прогресистів традиціоналістам?
Адже всі ці ідеї (переходу від «традиційного суспільства» до «сучасного») є наслідком уявного тріумфу епохи Просвітництва, яка являє собою сукупність досліджень, які спробували пояснити зрушення, пережиті суспільством з кінця XVIII ст. до другої половини XIX ст., а потім і далі в ХХ столітті.
Де головними складовими є:
- ідея про звільнення свідомості від «міфу»;
- філософський емпіризм;
- індуктивна логіка як основний метод;
- ідея про «людину» як онтологічну одиницю;
- ідея про «невід'ємні права» людини замість християнської етики;
- ідея про суспільний договір;
- ідея про народний суверенітет.
Хоча сам термін «прогресу» говорить лише про часовий період, а не про внутрішній стан, цей міф продовжує, тим не менш, жити в колективному несвідомому. Його живучість забезпечується, не в останню чергу, фактом індустріалізації західноєвропейських суспільств в зазначений хронологічний період, який співпав з періодом торжества політичного лібералізму і виявився з ним тісно пов'язаний.
Так може все-таки правий Макс Вебер, який говорить, що сучасному суспільству властивий ряд культурних констант: «розчаклування світу» та «раціоналізація» свідомості людини?
Але чи дійсно втілення цих ідей в життя і є частиною розвитку?
Екскурс до історії №3.
І для лібералів, і для комуністів все людство починає з різного і йде до одного й того ж, проходячи в своєму розвитку однакові фази, стаючи у міру цього розвитку все менше і менше залежним від витоків, від відмінностей, що вкорінені в «минулому, яке подолали».
Тому теорія прогресу дозволяє побудувати систематичну ідеологічну теорію, яка узагальнила б історичний досвід і встановила б загальну мету розвитку.
Тут ми маємо справу з чіткою, стрункою та зрозумілою догматичною системою основних принципів яка передбачає єдину просвітницьку модель історичного, соціального, політичного та економічного розвитку людства.
Консерватизм або заперечує, або релятивізує прогрес. Для консерватизму минуле і, відповідно, відмінності, що розділяють суспільства, народи, культури і релігії одні від інших, мають позитивне значення. У цьому і полягає сутнісна характеристика всіх типів консерватизму.
Тому це не дає можливості звести воєдино всі ціннісні моделі, які в різних суспільствах і на різних історичних етапах консерватизм прагне захищати і охороняти.
Через те у змістовному сенсі консерватизм цілком і повністю залежить від історично-географічного контексту.
Універсального консерватизму, який був би як соціалізм чи лібералізм (самостійною та узагальнюючою ідеологічною моделлю), і який можна було б звести в зведену теорію, немає і бути не може.
Екскурс до історії № 4.
Древні греки вважали що реальна тільки Вічність. Автентичне Буття нерухоме. Циклічний рух припускає Вічне повернення одного і того ж, є найбільш досконалим виразом Божественного.
Якщо і існують спади і підйоми, прогрес і занепад, то тільки всередині одного циклу, який неминуче буде змінено іншим (теорія «чергування віків» у Гесіода, повернення «золотого віку» у Вергілія). Тому у них (і багатьох інших) зумовленість йде з минулого, а не з майбутнього.
Зверніть увагу - «архе» відсилає нас одночасно, як до витоків («архаїка»), так і до авторитету («архонт», «монарх»).
Теоретики прогресу хоча і діляться (виходячи з їх відношення до напрямку прогресу, ритму і природи супроводжуючих його змін, а також до його головних дійових осіб) - проте всі вони згодні з трьома ключовими ідеями:
- лінійна концепція часу і ідея про те, що історія має сенс і спрямована у майбутнє,
- ідея фундаментальної єдності людства, яке еволюціонує в одному і тому ж напрямку,
- ідея про те, що світ може і повинен бути трансформований людиною, яка є повноправним господарем природи.
Поліпшення неминуче, а значить завтра буде краще, ніж сьогодні.
Тому людство повинне звільнитися від усього, що створює перешкоди на його шляху до прогресу: від «забобонів» та «вантажу минулого».
Звідси випливає виправдання терору: якщо необхідною метою людства є прогрес, то той, хто стоїть перепоною на його шляху, повинен бути придавлений, той, хто противиться прогресу людства, може бути з повним правом виключений з її лав і оголошений «ворогом народу».
Тоталітарні режими епохи Модерну (радянський комунізм, німецький націонал-соціалізм) вивели з цього ідею «зайвих людей», одне лише існування яких заважає настанню «прекрасного нового світу».
******
Отже. Сутність консерватизму полягає не в тому, що він перешкоджає руху вперед і догори, а в тому, що він перешкоджає руху назад і донизу.
Мова йде про розуміння того, що розвиток є невіддільним від духовних та моральних основ всупереч ліберальному розумінні прогресу заради прогресу, розвитку в ім’я розвитку. Оскільки минуле, сьогодення та майбутнє в очах консерватора є пов’язаними в єдиному цілісному проекті.
Тому приймаючи будь-яке політичне чи економічне рішення, консерватор завжди звертається до минулого і замислюється про майбутнє. Бо він мислить епохами, а не миттєвими вигодами. І виходить з обов’язкової наявності у народу і держави не тільки власної самобутності, а й певної історичної місії.
Консерватор переконаний в тому, що передумовою політичної культури (демократії та громадянства) є успадкована культура – культура як така. Що передумовою людського «Я» є приналежність до суспільства та залучення до історії. Що визначення громадянської свободи як свободи участі у владі та житті суспільства (свободи - пов’язаності, а не свободи-емансипації).
Тому консерватизм не даність, а завдання, не статика, а динаміка.