Християнство як релігія несе в собі основи політичної філософії, яка знаходить різне втілення як в часі, так і в просторі, де загальнохристиянські передумови трактуються по-різному.
Ці відмінності стосуються балансу різних теорій щодо еклезіологічних та історичних циклів в їх проекції на політичну систему, як то - поєднання влад, ступеня сакралізації держави, місця християн в управлінні та ін.
Відпочатково Християнство вже містить в собі політичний компонент навіть тоді, коли воно не приймає участь в політичних процесах. Це есхатологічний аспект приходу Антихриста, очікування Другого Пришестя та пророцтво щодо катехону.
І коли через деякий час Християнство змінить свою катакомбну природу та стане віровченням, яке володіє політичним виміром то до теології, яка базується на Новому Завіті і ідеї втілення Бога в людині, додасться ще дуже одна важлива обставина - спадкоємність щодо Римської імперії.
На цьому базується візантійсько-православне політичне вчення нормативної "симфонії влад", яка саме і перешкоджає приходу Антихриста. Тут релігійна і імперська влади, представлені патріархом і імператором, діють в повній згоді, тому що Християнство - не просто якесь додавання до імперії, а та сила, яка змінює саму сутність імперії. А коли Церква стає невіддільною від держави, то держава сама стає частиною Церкви.
Спочатку домінувала ця християнська політична філософія. Але поступово в історії, у міру розбіжності частин західної і східної частин Римської імперії, ця політична філософія зберігається і продовжується лише в Візантії, аж до кінця її існування, а в західній частині формується нова політична філософія, заснована на протиставленні Церкви і держави.
Це зовсім інша модель політичної філософії, у викладі ідеї двох градів ( "Про град Божий" Блаженного Августина). Саме це вчення Блаженного Августина і лягло в основу тієї політичної системи, яка відома нам як католицька політична філософія.
Якщо в візантійської політичної філософії відбувається синтез держави та Церкви, то в католицькій політичній філософії - навпаки, поділ. Папа Римський, який є інстанцією, яка забезпечує єдність Західної Римської імперії, ототожнюється як виразник граду святих, - Небесного граду, а варварські князі і створювані ними політичні форми в Західній Римській імперії стають виразниками граду Земного.
В історії ці явища отримали назви "цезаропапізм" і "папоцезаризм".
Цезаропапізм - це східна, візантійська модель, де імператор є не просто політичним світським владикою, але і духовним началом, що перешкоджає приходу Антихриста.
Папоцезаризм - католицька модель, в якій, навпаки, будь-який політичний діяч розглядається як суто світський володар, над яким стоїть Папа Римський.
Після 1054 року, коли відбулося остаточне розділення Церков, ці дві політичні ідентичності існують в філософії політики двох частин християнського світу, - православної та католицької.
В XVI столітті в західному Християнстві почалася Реформація, яка привела до ще однієї політичної християнської форми, а саме до протестантизму, який знаходячись в опозиції до католицизму, являє собою цілком західне явище.
Що протиставляє протестантська політична філософія католицької політичної моделі? Вона вперше в історії вводить абсолютно нову, відсутню раніше модель політичної системи, засновану на індивідуумі.
Таким чином, протестантизм є кроком в абсолютно іншому напрямку - це політична філософія, яка відмовляється як від цезаропапізму, так папоцезарізму.
Політичні теорії та побудовані на їх підставах соціальні і державні інститути концентрують в собі основні моменти цих трьох елементів християнської філософії політики.
Аналіз політичних уявлень основних християнських конфесій допомагає нам зрозуміти відмінності шляхів подальшого розвитку суспільств Західної і Східної Європи (як в Середні віки, так і в Новий час), оскільки розходження в релігійних системах продукують різні моделі секуляризації, а продукти політичної модернізації зберігають спадкові сліди попередніх систем.