Які асоціації виникають у більшості сучасних українців коли вони чують слова «консервативний» та «консерватизм»? Якщо з першим ще більш менш зрозуміло: діапазон від «щось традиційне, старовинне» до «відстале, середньовічне», то з другим взагалі біда.
Іноді релігійні люди ототожнюють «консервативний/консерватизм» з підходом до оцінювання, збереження або впровадження будь чого у житті. Фактично використовуючи, як синонім «традиційний», «класичний». У певній площині це й справді доцільно і може так розумітись.
Визначення
Ознайомлені з політологією або ідеологіями громадяни, як правило послуговуються наступним визначенням: «консерватизм » – культурна, соціальна та політична філософія, яка прагне сприяти та зберігати традиційні інститути, практики та цінності. Вперше термін «консерватизм» вжив у 1818 році французький політик Франсуа-Рене де Шатобріан. У західній політиці консерватизмом часто називають систему ідей визначених англійцем Едмундом Берком.
Розуміння «консерватизму» британським філософом Роджером Скрутоном
В Україні видавництво Наш Формат взяли на себе місію познайомити широку публіку з консерватизмом видавши книгу англійського філософа Роджера Скрутона «Консерватизм. Запрошення до великою традиції». Вже сама анотація до книжки частково розкриває її зміст: «Будь-яку зміни повинні враховувати природу людини та суспільства. Свобода не можлива без відповідальності. Революції заради створення ідеального світу не дарують рівність і свободу, а знищують їх. Без фундаменту у формі звичаїв та традицій неможливо збудувати тривке й успішне суспільство сьогодні. …».
Передмова розпочинається словами: «Бути консерватором означає вести специфічний спосіб життя, і консервативний характер дається взнаки у всіх галузях життя людини: мистецтві, музиці, літературі, науці та релігії». Далі Р. Скрутон продовжує: «Хоча консервативна позиція є інстинктивною, консерватизм як політична філософія – це доволі сучасне явище, що проявилося у процесі трьох великих революцій: англійської Славної революції 1688 року, Американської революції, що завершилася в 1783-му, та Французької революції 1789 року.»
Протягом всієї книги Р. Скрутон окрім англійських представляє напрацювання консервативних філософів Франції, Австрії, Німеччини та Іспанії. Для прикладу авто звертає увагу на те, що Берк визнає, що свобода завжди під загрозою і її має захищати закон. І він чітко каже, що сучасне суспільство має бути організовано політично - урядом, до певної міри незалежним від релігійних, племінних і родинних зв’язків. Але він захищав релігію та родину як форми колективної мудрості й водночас відкидав крайній індивідуалізм, який відмовлявся визнати, що соціальна незалежність відіграє незмінну роль у вільному, раціональному виборі. Аргумент Берка забезпечує детальний і вишуканий захист соціального спадку, який уможливлює народний суверенітет у суперечці з інтелектуалами, готовими в ім'я народу розірвати всі традиційні закони й інститути (стор. 47-48).
Скрутон додає, що для Берка концепт «малого загону» був настільки ж важливий, як і концепт опіки. “Малі загони” - це місце, де формуються традиції. Берк наголошував, що соціальні традиції - це форми знання. Вони містять залишки багатьох проб і помилок, а також успадковані розв'язання проблем, з якими ми всі стикаємось. Як і ті когнітивні здібності, що передували цивілізації, “малі загони” є адаптаціями, але не окремих організмів, а цілих спільнот. Соціальні традиції існують, тому що дозволяють суспільствам самовідтворюватися. Зруйнуйте їх через недбальство - і ви знищите гарантію, яку одне покоління пропонує наступному (стор. 49-50).”.
Спроби осмислення консерватизму українськими інтелектуалами
Незважаючи на те, що українське суспільство переважно є консервативним (принаймні у культурному та релігійному сенсах), тим не менш цей факт не додає йому розуміння принципів консерватизму. Ця консервативність є радше інстинктивною та механічною реакцією події навколо.
Сучасні українські інтелектуали відносно нещодавно почали розмірковувати над сутністю консерватизму, як альтернативи актуальним небезпечним тенденціям (прогресизм; ідеологічний радикалізм; релігійний екстремізм; тощо).
Відомий український інтелектуал, філософ, історик релігії, соціолог, структурний лінгвіст, перекладач та громадський діяч Сергій Чаплигін на своїй сторінці у «facebook» зазначає : «Проблема визначення консерватизму вже неодноразово обговорювалася, але так і не отримала скільки-небудь прийнятного рішення. Це пов'язано насамперед з тим, що дані дискусії не виходили за межі історичного контексту виникнення консерватизму як політичної течії, - а такий підхід унеможливлює встановлення чіткого змісту консервативної ідеології.».
Тим не менш, пан Чаплигін плідно розмірковує над сутність поняття у статті для ІНФОРМАТОРа під назвою «Стисло про консерватизм » зазначає: «Сутність консерватизму полягає не в тому, що він перешкоджає руху вперед і догори, а в тому, що він перешкоджає руху назад і донизу.». Далі С. Чаплигін розкриває об’ємніше: «Мова йде про розуміння того, що розвиток є невіддільним від духовних та моральних основ всупереч ліберального розуміння прогресу заради прогресу, розвитку в ім’я розвитку. Оскільки минуле, сьогодення та майбутнє в очах консерватора є пов’язаними в єдиному цілісному проекті. Тому приймаючи будь-яке політичне чи економічне рішення, консерватор завжди звертається до минулого і замислюється про майбутнє. Бо він мислить епохами, а не миттєвими вигодами.». І влучно підсумовує: «Тому консерватизм не даність, а завдання, не статика, а динаміка».
Схожі думки висловлює і доктор історичних наук Павло Гай-Нижник в інтерв’ю ресурсу Знай.UA. Так, за словами науковця, у консерваторів є своє бачення щодо державотворення. Як зазначив Павло Гай-Нижник, український консерватизм при цьому зберігає основи нації, тобто те, на чому стоїть нація, те, що може стати основою для майбутнього старту. «Але в той же час, консерватизм – це абсолютно сучасний і динамічний тандем минулого з майбутнім», - заявив Павло Гай-Нижник . Варто додати, що у 2023 році П. Гай-Нижник презентував свою нову працю «Український націонал-консерватизм: Гетьманський Рух» у двох томах.
Як ми бачимо сучасні українські інтелектуали та науковці сходяться в тому, що консерватизм це перш за все гармонійна та комплексна система поглядів, в якій ефективно взаємодіють минуле і майбутнє. Більш молоде покоління українських інтелектуалів обирають інші підходи для окреслення сутності консерватизму. Одні заглиблюються в історію та теорію, інші намагаються зрозуміти механізми функціонування.
Так, у статті «Суть консерватизму» екс-головний редактор Тиждень Максим Віхров зазначає, що наприкінці свого життя Берк сформулював цілісну політичну філософію. Для подальшого формування консерватизму як окремої ідейної течії ключове значення мали три ідеї, викладені Бьорком: 1. Суспільний лад – надто складна система, яку неможливо просто взяти й перекроїти відповідно до певних абстрактних ідей, навіть якщо ті вважаються передовими. 2. Еліта – важлива складова суспільного механізму. 3. Власність недоторканна, проте вона зобов’язує.
У іншій статті під назвою «Консерватизм: зберігати чи змінювати?» опублікованій у тому ж «Українському Тижні», філософ, письменник, колумніст та музикант Тарас Лютий починає з розмитості значення слова «консерватор» у повсякденному вжитку. Це і конвенційність, і обережність, і конформізм. Починаючи з ХІХ століття воно асоціюється з патерналізмом, захистом чинного державного чи громадського порядку, тобто з ідеалами, що сформувалися як реакція на політичні зміни, передовсім на Французьку революцію та процеси модернізації. Простежується націленість на «збереженні існуючого». Однак, в кінці статті філософ приходить до висновків, що «гнучкість організації допомагає консерваторам обстоювати безпечні зміни й захищати порядок».
Отже, можна дійти висновку, що з одного боку консерватизм це про збереження існуючого, перевіреного та ефективного порядку денного. З іншого боку консервативний підхід дозволяє здійснювати позитивні зміни у поступово-еволюційний, а не радикально-революційний спосіб.
Консерватизм в Україні
За Р. Скрутоном консерватизм мав різні історичні етапи: класичний; культурний; сучасний. Також британець виділяє окремі національні особливості консерватизму: британський; французький; американський; німецький.
А, що ж з українським? І чи взагалі наша країна знайома з консерватизмом? Безперечно. Україна познайомилась з консервативною ідеологією за часів діяльності В’ячеслава Липинського в уряді Української Держави (1918 рік, посол України у Відні, Австрія), а українці ще раніше, правда через інтелектуальне життя інших державних, в яких вони волею долі проживали (Австро-Угорська Імперія; Османська Імперія; Російська Імперія).
Українська Держава 1918 року більше відома, як Гетьманат Скоропадського, або Другий Гетьманат. Свою назву Українська Держава отримала завдяки обраному на конгресі делегатів Всеукраїнського хліборобського з’їзду гетьману Павлу Скоропадському. Саме цей період в Українських Визвольних Змаганнях (1917-1921 роках) виглядав найбільш стабільним і в водночас динамічним у площині розбудови національних державних інституцій. Закордонна політика; прогрес у військовому будівництві; творення державної адміністрації; земельна реформа; відкриття українських університетів; заснування національної Академії наук, розбудова українського шкільництва; та багато іншого, - встиг уряд П. Скоропадського всього за 7,5 місяці знаходження при владі. Однак, в цьому періоді мене все ж таки цікавить ідеологічні засади В. Липинського та інших консервативних діячів, таких, як В. Кучабський, Ст. Томашівський та М. Томофіїв.
Межі консерватизму В. Липинського добре окреслив Роман Лехнюк на шпальтах, не побоюсь цього визначення, консервативного видання «Український Тиждень» у статті «Кредо українського консерватизму», а саме: «здорова традиція, відповідальні еліти, ефективна держава, розвинена культура та ідентичність, суспільна солідарність та охорона спільного блага.».
Сьогодні не прийнято робити акценти на непопулярних речах, а отже деякі автори у своїх публікаціях уникають згадування наприклад «надмірної» на думку сучасного суспільства релігійності. В одній зі своїй найпопулярніших праць «Листи до братів-хліборобів. Про ідею і організацію українського монархізму» В. Липинський неодноразово наголошує на тому, що: «Тому Ви будете ненавидіти цю книгу. Бо в її найглибшім підкладі – на її дні – лежить християнська релігія…». Або: «Релігія християнська, що з руїн Римської Імперії і з взаємно себе поїдаючої Европи, витворила нову культуру і нові держави, здатна ще й нашу Україну відродити з руїни большовицької Державу Українську створити».
Отже релігія, а саме християнська традиційна релігія органічно і що важливо автентично доповнює зазначений вище Романом Лехнюком перелік ідейних акцентів у консерватизмі В. Липинського.
Схоже бачення концепції В. Липинського, однак під іншим кутом і більше детально висвітлює історик Тетяна Осташко у своїй восьмій розповіді у межах проекту Тижня Skovoroda auditorium: «Розроблена В. Липинським концепція, яка повною мірою висвітлена у «Листах до братів-хліборобів», базувалися на принципах: суспільного плюралізму – Україна повинна розвинути диференційовану класову структуру, що охоплювала б усі верстви, потрібні для існування зрілої нації та самостійної держави; відродження національної аристократії, яка могла б стати сполучною ланкою між «старою» і «новою» Україною і внести елемент стабільності в національне життя; політичного плюралізму – необхідності існування політичної опозиції владі; територіального патріотизму – всі мешканці Україні є її громадянами, без огляду на їхнє етнічне походження, віросповідання, соціальну належність та національно-культурну свідомість та ін.».
Зазначена вище інтерпретація пані Осташко на мою думку занадто лібералізована, В. Липинський все ж таки мав більш чіткі позиції і був схильний не до багатьох «плюралізмів», але до фіксації реального стану речей у суспільного житті.
Підлягає дослідженню і спадщина єпископа Греко-католицької Церкви Україні Григорія Хомишина та Осипа Назарука, як представників українського християнського консерватизму. Більш детально спробую розібрати основні тези по Г. Хомишину та О. Назаруку у наступній замітці.
Консерватизм – захисний механізм проти ліволіберального прогресизму
Націоналізм ніколи повністю не втратить свою актуальність. Однак, ця ідеологічна система на мою думку має іншу природу, а радше функцію. Наприклад фізіологічної імунної системи нації. Коли нації не загрожує винищення, націоналізм частково втрачає свої позиції. Приклад збройні сили, відношення до яких в мирний час і під час повномасштабної війни не можливо порівняти.
Вже доволі довгий час теорія націоналізму позбавлена позитивної динаміки у площині теоретичного розвитку. Цьому сприяє історичний хід та розвиток української державності. Окрім росіян українську націю, як явище ніхто більше не оспорює. Найголовніше, що самі українці хоча б номінально, але відчули свою національну ідентичність. Національна боротьба переходить з революційної в інституціональну площину.
Зупинка розвитку теорії веде до деградації практики, бо ідея націоналізму вже не може відповісти на всі наявні виклики. Не тому, що націоналізм «не такий», а тому, що перед нацією постали зовсім інші виклики.
Для нації існують два основних типи загроз: фізичного існування та духовно-культурного. Звісно, зі сходу ми прямо зараз переживаємо загрозу фізичного знищення, як нації та держави. Тим не менш з цією загрозою легше впоратись, коли нація ідентифікувала себе. Другий тип загроз підступніший. Частина української нації відчуває ці небезпеки, починає осмислювати їх і діяти.
Саме у цей час зростає традиційна захисна роль консерватизму, як реакції на вади ліво-ліберальної повістки (антинаталізм; фемінізм; радикальний атеїзм; критична расова теорія і супутні рухи по типу «Black lives matters»; позитивна дискримінація та квотування; радикальні екологізм та зоозахист; гендерна теорія; тощо). Зазнаючи постійної модернізації на заході вони несуть для України надзвичайні небезпеки, які направлені на саму суть таких понять, як: нація; сім’я; культура; біологія людини; релігія; суспільні відносини; державні інституції; тощо. Країни заходу проходять вже другу хвилю прогресизму. З першою вони більш менш справились. Україна ж знаходиться на стадії до оформлення своєї державності, а тому ми маємо загрозу бути знесеними прогресистським цунамі вщент.
Взаємодію та взаємовплив націоналізму та консерватизму в Україні, я також розгляну у одній із наступних заміток.
Сучасні консерватори намагаються кожен робити свою справу. Так, вище згадане видання «Український Тиждень» регулярно готує матеріали присвячені консерватизму. Популярне видавництво «Наш Формат» видає ґрунтовні книжки на економічні, політологічні та філософські теми, у тому числі консервативні.
Природно, що українські консерватори час від часу шукають спільні майданчики для розвитку руху. Наприклад Всеукраїнський сімейний християнський рух Всі разом через проект аналітичного центру Кабінет експертів у 2022 році підготували Альманах (випуск № 1) на тему: «Консервативна політика». У вступній статті «Про слова та природний порядок» Голова «Кабінет Експертів» Руслан Кухарчук лаконічно визначив консерватизм, як – «повагу до природного порядку речей». Зазначений альманах вміщує статті на різні теми, зокрема: економіка, безпека, гендеризм, фемінізм, культура, тощо.
Мій цикл дописів-заміток має на меті зробити теоретичні розвідки та замислитись над практичним застосуванням теорії консерватизму в Україні. Можливо своїми не академічними дописами спровокувати колег на конструктивну критику, використання доцільних ідей (у разі їх наявності), або просто наштовхнути когось на випадкову але вдалу думку. Або прокласти міст між високою теорією та щоденною практикою. Стати комунікатором між консервативними та націоналістичними групами інтелектуалів, пасіонарної молоді, молодіжних субкультур, християнами та симпатизуючими консерватизму представникам влади.
І ось пан Чаплигін дуже чітко окреслює межі необхідної роботи: «Відповідно актуальними для нас постають проблеми онтології, епістемології, антропології, аксіології. А також питання співвідношення трансцендентного та трансцендентального, наявного та сущого, реальних та нормативних цінностей, етики та естетики... . Робота саме в цьому напрямі дасть можливість сформувати методологічну основу для проектування консерватизму, як соціально-політичної, психологічної та філософської установки в умовах сучасної України.».
Види консерватизму в Україні
Візьму на сміливість припустити, що для сучасної України актуальні три види консерватизму: поміркований (класичний); культурний; християнський. Коротко по цим видам.
Поміркований консерватизм («ПК») – це по суті класичний консерватизм, який стає на захист важливості закону, традиційних державних та суспільних інституцій. «ЛК» сприяє значній самоорганізації громад («малих загонів» по Берку), підтримує секуляризацію та економічні засади вільного ринку.
Культурний консерватизм («КК») – перш за все стоїть на захисті національної мови, традицій та культури. Збереження та розвиток культури, як національної так і світової – є основним завданням «КК». Культурний консерватизм в Україні не схильний до осмислення економічного блоку та індиферентно ставиться до секуляризації. Феномен «атеїзму Київського патріархату», тощо.
Християнський консерватизм («ХК») – це чітка система цінностей та поглядів заснована на Святому Письмі (християнська Біблія), Церковному переданні та соціальному вченні Церкви. Виступає у більшості проти секуляризації (окрім християн з ліберальними політичними поглядами, незалежно від конфесії). «ХК» підтримує приведення національного законодавства до етичної відповідності релігійним нормам християнства (Закону Божому, заповіді, конфесійні катехизми). В економічному блоці орієнтуються на власні напрацювання (приклад енцикліка голови Римо-католицької Церкви Папи Лева ХІІІ про становище робітників «Rerum Novarum» («Нові речі») 1891 р., протестантська етика, тощо).
Попередні висновки
Сам історичний процес у сучасній Україні створює підстави для оформлення та зростання консервативних поглядів серед населення. Формуванню консервативної ідей також сприяє відповідний дискурс у США та країнах Європейського Союзу, який хоч і не є на сьогодні домінуючим, однак залишається достатньо впливовим (особливо у США).
Консерватизм традиційно ефективно реагує на відповідні загрози на інституційному, культурному та економічному фронтах, а тому має всі шанси на розвиток та набуття конкретних форм у вигляді спільнот, рухів та політичних партій.
Популяризація консерватизму серед населення «загрожує» Україні якісним укріпленням державних інституцій (у тому числі заснуванням відсутніх, або перезапуском «мертвих»), розвитком самоврядування та стабілізацією економічної політики держави.
У наступній статті я детальніше розгляну зазначені види консерватизму та їх взаємодію між собою, а в кінці циклу дописів-заміток спробую підвести більш глобальні висновки.