Зараз тільки лінивий не коментує «правий уклін» у результатах європейських виборів, де правоконсервативні партії набули такого значення, що стали сукупно представляти значну силу. Безумовно, ця сукупність лише гіпотетична, адже здатність домовлятися завжди залишатиметься проблемою навіть для ідеологічно схожих політичних сил, особливо якщо вони досить радикальні. Інакше кажучи, консервативний союз поки що може існувати скоріше гіпотетично. Однак цікаво, що від виграшу правих і консерваторів найбільше постраждали зелені партії, які значно здали свої позиції по всій Європі. Чи може це означати, що «екологічний порядок денний» в ЄС ослаб, і нас очікує зміна настроїв у сфері декарбонізації економіки?
Сьогодні одним із факторів неуспіху зелених на виборах називають ідеологічну неспроможність і економічну проблематичність здійснення положень європейської «Зеленої угоди», яка повинна була до 2030 року більше ніж наполовину знизити викиди вуглекислого газу від сукупної економічної діяльності ЄС.
Однак останні роки проходять під знаком послідовних невдач глобальних проєктів з декарбонізації, і це стосується не тільки європейського континенту. У 2022 році стало очевидно, що кліматичні програми кабінету Байдена у США не мають жодних перспектив бути виконаними в межах нинішньої каденції президента. Причому демократична партія не знайшла нічого кращого, як лякати електорат усе більш драматичними сценаріями кліматичних катастроф. І ці сценарії з усе більшою очевидністю стають віддаленими від актуального наукового прогнозу.
Отже, чи свідчать результати європейських виборів про те, що екологічний порядок денний втратив свою популярність у країнах розвиненого капіталізму? І так, і ні, адже як виявилося, праві партії також почали включати в свої політичні програми екологічні цілі, з тією різницею, що ці цілі більше не мають глобального покриття, а стосуються регіональних проблем. Консерватори правильно вловили суспільні настрої: європейський електорат більше не хоче займатися великими незрозумілими проєктами, людей хвилює екологічна та економічна стабільність регіону їх проживання, а не танення полярних льодовиків або здоров'я дощових лісів Амазонії. І не тому що європейці стали менш свідомими, а скоріше тому, що подорожчання глобальних зелених проєктів робить національні економіки менш стабільними, більш залежними, і головне, не приносить видимого та відчутного результату. Створюється враження якоїсь бездонної бюджетної ями, яка вимагає все більше виплат і стабільно не демонструє жодного результату, навіть гіпотетичного, адже рівень CO2 в атмосфері, якою би далекою від реального кліматичного прогнозування не була ця цифра, вперто не бажає знижуватися. Натомість національні економіки, і в першу чергу навіть не європейські, а близькосхідні, дуже гостро відчули тягар міжнародних кліматичних зобов'язань. Усе це було терпимо до COP28, де стало очевидним, що кліматичний порядок денний більше не має реального стосунку до клімату, а став відверто маніпулятивним політичним інструментом. А де наука поступається політиці й маніпуляціям, там виграють досвідченіші популісти. І хто ж винен, що вони добре натренувалися саме в правоконсервативному русі?
Але куди більш парадоксально, що через обережність на новому для себе полі праві рухи, і особливо американські республіканці, стали озвучувати кліматичні цілі досить близько до сучасної зваженої наукової точки зору. Це приваблює до правих і тих виборців, які, по суті, виступали за науковий підхід до зеленої економіки. Більш того, очевидним стає науковий та індустріальний тренд на регіоналізацію екологічних акцій. Якщо ми не можемо здійснювати глобальне кліматичне регулювання, а для цього у нас і правда зовсім недостатньо керівних інструментів, то регіональне – цілком можемо. Проєкти регіонального озеленення, спрямовані на виправлення мікрокліматичних умов у межах конкретних областей і цілих держав сьогодні абсолютно реальні, причому їх результат, на відміну від глобального кліматичного регулювання, стає видимим платникові податків фантастично швидко. Ви можете провести дуже простий експеримент із такого регіонального екологічного впливу: посадіть дерево посеред спекотного тротуару на своїй вулиці, і за належного догляду й правильного підбору породи саджанця через п’ять років ваш тротуар стане значно прохолоднішим, зменшиться кількість пилу, повітря стане чистішим. П’ять років – якраз близько до каденції політичної сили або окремо взятого лідера.
Чи відповідає такий підхід правоконсервативній ідеології? Більш ніж! Ряд впливових правих ідеологів, наприклад, Скрютон у Британії, якраз і говорять про те, що екологічна стурбованість суспільства в першу чергу повинна стосуватися його власного регіону та розвитку локальної свідомості громади або навіть конкретного індивіда. Цей же регіональний підхід сьогодні сповідують авторитетні праві традиціоналісти, на чолі з королем Англії Карлом Третім. Забавно, що в своєму розумінні екології вони цілком співзвучні не тільки з європейською консервативною ідеєю загалом, але й, наприклад, з ісламською культурною традицією і, в широкому сенсі, з індуїстською. Таким чином, регіоналізація екологічного порядку денного в усьому світі матиме під собою не тільки економічний, але й культурний драйвер.
Тепер торкнемося питання, яке не давало спокою весь цей час зеленим активістам: емісії парникових газів і вуглецева нейтральність. Чи означає регіоналізація кліматичної політики відмову від планів щодо вуглецевого нейтралітету для національних економік, для економіки Європейського Союзу і нарешті для міжнародних економічних союзів? Дивно, але ні. Справа в тому, що ті, хто уважно стежить за екологічною наукою й індустрією, обов’язково мали помітити, що рівень емісій починаючи з 2020-х остаточно перестав вважатися фактором, що безпосередньо корелює зі змінами клімату, і перетворився на універсальний інструмент регулювання економічних процесів. Вкрай спрощуючи, рівень емісій на сьогодні не є показником кліматичної нейтральності економічного процесу, а скоріше показником ресурсної ефективності та раціональності цього процесу. Правоконсервативна доктрина загалом зазвичай постулює антиглобалістичний вектор, що знову-таки означає регіоналізацію економік і їх спрямованість на автономію. Автономія ж, своєю чергою, навіть для багатої економіки означає необхідність економії ресурсів і ретельний контроль за їхнім використанням. Як писав Стус, характеризуючи такий незалежний шлях розвитку: «Ніхто тебе з недолі не врятує, ніхто не зіб'є з власної тропи». І задля цієї незалежності доведеться заощаджувати. Прекрасним напрацьованим інструментом у цьому сенсі є контроль емісій.
Чи може цей інструмент як і раніше використовуватися в міжнародних відносинах? Ще й як! Зелена угода, яка загалом виявилася громіздким і неефективним механізмом у межах самого ЄС, відмінно себе показує як інструмент регулювання зовнішньоекономічних процесів. Сьогодні вже нікому не треба пояснювати, чому європейська країна раптом не хоче платити більше за сировину, яку постачає «вуглеводнева деспотія» або «аграрна наддержава» – купка клерків з калькуляторами емісій швидко встановить, що ця сама сировина отримана з такими неприпустимо великими викидами, що білий пан заплатить за неї вдвічі менше, ніж хоче туземний деспот чи аграрій. В іншому разі завжди можна продати свої зерно і «чорну жижу» в Китай або країни Африки. Втім, дурнів немає – там теж знайдуться свої клерки, грошей на тих ринках загалом менше, а логістика дорожча.
Володимир Гарькавенко
міжнародний експерт з промислової екології