У жовтій пресі та різноманітних профанних медіа особливо в останнє десятиліття міцно вкоренилася думка про екологічний порядок денний як про необхідний атрибут ліберальної демократії та глобалізації. Це, на перший погляд, цілком логічне судження було активно підтримане політичною кон'юнктурою. Справді, якщо міркувати в рамках простого дуалізму «чиїх ти будеш» - американських демократів чи так само американських республіканців, то можна звернути увагу на те, що питання кліматичної сталості були обрані одним із інструментів впливу саме демократичною партією. Саме щоб нашкодити демократам Дональд Трамп навіть зазіхнув на святе: всесвітню цитадель екологічного регулювання US EPA. Болюче бажання політизації будь-якого питання відволікає вітчизняного читача від однієї дуже важливої особливості екологічних регуляцій. У рамках концепції сталого розвитку, яка сьогодні залишається безальтернативною дорожньою картою на столі міжнародного співтовариства, екологічний компонент завжди був і залишиться не так політичним чинником, як утилітарним інструментом регулювання ресурсного споживання економіки.
Так, політизація кліматичних криз завжди має місце, але давайте згадаємо творців цієї політизації. І ні, мабуть, у цьому американці поступаються пальмою першості спритним ділкам із КДБ СРСР. У момент високої напруги холодної війни твереза оцінка потенціалу ядерної тріади СРСР не дозволяла сподіватися на успіх у разі початку гарячого конфлікту з НАТО. Загалом, подібні ж емоції, як з'ясується потім, відчували і американці напередодні потенційно можливого ядерного удару по своїй території. Несподівано витончене рішення, що експлуатує страхи цивілізованого світу, знайшли у союзі: було винайдено та медійно розвинуто в західній пресі концепцію «ядерної зими». Виходило, що за розрахунками (які ніколи згодом не будуть раціонально підтверджені) якоїсь наукової групи одночасна детонація ядерного запасу СРСР навіть у разі, якщо він не залишатиме території союзу, а детонує безпосередньо в місцях зберігання, призведе до кліматичної катастрофи, яка торкнеться всієї земної кулі. Насправді, дуже цікаво зрозуміти, чим якась Сизрань до ядерного вибуху відрізнятиметься від Сизрані після. Питання риторичне, різниця буде маловідчутною. Роздмухування істерії «ядерної зими» політично грало на користь технологічно відстаючого СРСР- адже ставало зовсім неважливо, наскільки технологічні засоби доставки матиме на озброєнні радянська армія. Взаємне знищення, що лежало в основі балансу світових сил, забезпечувалося просто кількістю ядерних зарядів і достатньою зовнішньою бравурністю генсека, що змушувала світ вірити в його рішучість натиснути кнопку. І світ довго вірив.
Не слід експлуатувати власний страх- саме він є ключем політизації екологічного питання. І якщо поглянути на проблему дещо відчужено, стає очевидним, що там, де закінчиться страх і політика, екологічна повістка не вступатиме в конфлікт з консерватизмом або навіть Традицією в широкому розумінні доти, доки ці сили не відкидають сталий розвиток як економічну модель. Можна запідозрити, що розвиток цього уявного антагонізму, як це часто буває у вітчизняних джерелах, також є мавпуванням російського сценарію. Справа в тому, що якщо подивитися на ідеологічні основи розвитку консерватизму та екологічної свідомості у росіян, то за усвідомлення основ Традиції там узявся одіозний Дугін, а за екологічну свідомість менш відомий, але набагато розумніший Щедровицький. Очевидно, між двома сортами сектантів існують досить серйозні розбіжності, і серед бородатих та пацаватих російських патріотів стало модно позиціонувати Грету Тюнберг десь поміж англійськими масонами і єврейськими рептилоїдами. Чи варто нам слідом за неповноцінними сусідами розвивати цей паразитичний дискурс?
Здоровий глузд підказує нам, що консервативна ідеологія, особливо в тому випадку, якщо вона має антиглобалістську спрямованість, повинна спиратися на ресурсну раціональність економіки. Деглобалізація передбачає насамперед самостійність, а це означає, що розраховувати політичний суб'єкт може лише на свої сили та ресурси, які слід економити та витрачати з розумом. Інакше рано чи пізно опинишся у ситуації, коли випрошуєш у світової спільноти іржаві боєприпаси чи ніжки Буша в обмін на свої ідеали. Що ж таке екологічна свідомість якщо не ресурсна раціональність економіки? Сучасний стан справ у промисловій екології такий, що, наприклад, емісії вуглекислого газу вже ніким не сприймаються як кліматичний індекс, а є простим показником ресурсної раціональності індустрії. Зниження вуглецевого сліду це наразі вже не ознака кліматичної свідомості, а показник економічності техпроцесу. У широкому сенсі такий зсув акцентів яскраво ілюструє так званий «залізний закон» тріади сталого розвитку: у будь-якому випадку вибору між екологічною та економічною ефективністю процесу пріоритет буде відданий економічному ефекту. Це зовсім не свідчить про панування монетарного примату у новій економіці, але завжди означає зведення екологічної довколонаукової абстракції до зрозумілих бухгалтеру індикаторів.
Таким чином, ми розуміємо, що як мінімум раціонального протиріччя між консервативною ідеєю та екологічною аджендою немає. Але чи є якісь ідеологічні та емоційні протиріччя між ідеєю зеленого переходу та основою консерватизму- Традицією?
На щастя, відповісти на це питання можна і без дугінської редакції творчості Генона, адже Традиція в цивілізованому світі сьогодні має потужний та сучасний ідеологічний центр під керівництвом короля Великобританії Карла Третього. Ще в 2002 році Temenos Academy (заснована під протекторатом тоді ще принца Уельського Чарльза) видала збірку статей, присвячених екологічній свідомості в різних напрямках світової релігійної думки, з передмовою написаною особисто монаршою особою. На тому ж майданчику регулярно проходять лекції про екологічне мислення крізь призму, наприклад, суфізму та ісламу в широкому розумінні. Сам Чарльз відомий як прихильник деяких ідей Генона - так що перед нами справжній ідеологічний стовп консерватизму. І ось, він зовсім не гидує серйозними публічними дискусіями щодо питань екологічної рівноваги та кліматичної сталості у сучасному світі, проте чомусь не відвідує гей-парадів. На противагу популярній у «неоконсерваторів» тезі про нерозривний зв'язок кліматичного руху з прихильниками одностатевого кохання. Мабуть, зв'язок цей можна констатувати напевно лише в одному випадку: коли Greenpeace за гроші Газпрому взялися дискредитувати сланцевий видобуток вуглеводнів у США вони однозначно заслужили провідне місце у строю під райдужним прапором, але це зовсім інша історія.
Володимир Гарькавенко
міжнародний експерт з промислової екології